Форум Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

Богашко О. Л., к. е. н., доцент
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Одним із важливих чинників, що впливає на ефективність діяльності організації, є якість менеджменту. У сучасних умовах господарювання необхідно розвивати як механізми й технології впливу систем управління на економічні та соціальні процеси організацій, так і активність менеджерів.
Проблемний стан управлінської діяльності в Україні зумовлений як внутрішніми, так зовнішніми чинниками, що діють на різних рівнях суспільства. Організації не можуть не реагувати на суттєві зміни в макросистемі суспільства, на позитивні та негативні тенденції в таких її підсистемах, як економіка, політика і культура.
Низька ефективність управління зумовлена тим, що: працівники системи управління не мають відповідної кваліфікації; серед представників влади більшість керівників мають технічну освіту, економічну, юридичну, і майже немає управлінської освіти; досить часто керівництво навіть не ставить перед собою завдання довгострокового планування розвитку власної системи управління; керівники підприємств не мають достатнього досвіду залучати до праці компетентних спеціалістів і визначати механізм належної їх оплати; багатьом керівникам підприємств бракує відчуття актуальності потреби формування та використання інтелектуального капіталу; сучасні технології освіти більшою мірою зорієнтовані на оцінку проблемної ситуації, а не на формування вміння її розв’язати [1].
Крім перелічених національних проблем перебудови управління, важливими є проблеми, які виникли у розвинутих країнах. Перша – істотне ускладнення моделі людини, на яку має орієнтуватися управління. Друга проблема полягає в тому, що від вирішення проблемних питань спеціалізації та кооперації фізичної праці керівники підприємств змушені переходити до вирішення назрілих вимог спеціалізації та кооперації розумової праці, уведення в дію творчого потенціалу колективу, а далі – до створення умов для самоорганізації та самоменеджменту у сфері індивідуальної роботи творчих особистостей.
Світова наука та практика постійно шукала і впроваджувала нові підходи до вдосконалення систем управління, інноваційних методів вирішення завдань у системі управлінської діяльності. Такі методи іноді обиралися як доповнення, а при необхідності – замість традиційних, які використовуються для забезпечення надійної стабільної діяльності виробничої організації та її підрозділів. Інноваційні ж рішення мали за мету забезпечити ефективність досягнення цілей в умовах нестабільності та невизначеності внутрішнього і зовнішнього середовища підприємства.
Одним із засобів керованого розвитку організації є нововведення. Відтак у теорії й практиці менеджменту з’явилася категорія «інноваційний менеджмент». Інноваційні зміни відбуваються в соціальній сфері організації, тому безпосередньо стосуються системи управління. Вони повинні базуватися на таких основних принципах:
- дотримання принципу спрощення організації – краща відповідь на складність людських стосунків. Він передбачає скорочення рівнів ієрархії, проміжних структур і елементів влади й може реалізуватися тільки за наявності достатньо розвинених людських духовних сил і здібностей.
- принцип автономії означає, що коли в організації формується установка на введення в дію здібностей особистості, то вона як член організації повинна мати свободу дії і бути відповідальною.
- принцип управління через культуру передбачає перехід від складних сполучень горизонтальних і вертикальних структур до простих організацій, що складаються з автономних спільнот.
Стосовно принципів організації процесів інноваційного менеджменту, то їх склад достатньо повно не встановлений і не обґрунтований. Наприклад, П. Друкер визначив їх зміст таким чином: створення майбутнього (стратегії); організована ліквідація; планове вдосконалення; використання успіхів; зосередження уваги на можливостях; ініціювання змін; обов’язкова апробація ідей, пілотні проекти; формування двох бюджетів: на поточну діяльність і на розвиток [2]. Повний перелік їх наведено на рис. 1.


Оскільки на теперішній час найпопулярнішими характеристиками діяльності менеджерів є ризик та невизначеність, вони змушені активно освоювати і впроваджувати комплексний системний підхід до прийняття рішень, інноваційний стиль поведінки. Однак необхідно підкреслити, що при цьому сучасний менеджмент не повинен повністю ігнорувати модель раціонального управління, яка, наприклад, повинна залишатися незамінною та підпорядковуватися номативно-правовому регулюванню при веденні, наприклад, бухгалтерського обліку. Традиційне управління потрібне в екстремальних ситуаціях, які вимагають максимальної концентрації уваги на певній сфері діяльності. Позитивним результатом збереження традицій є підтримка впевненості багатьох співробітників у збереженні їх робочого місця і на цій основі – підвищення продуктивності праці. Але там, де в умовах підвищеного господарського ризику та невизначеності менеджери змушені експериментувати, налагоджувати нові зв’язки з діловими партнерами, їм необхідно опановувати нові, більш гнучкі методи обґрунтування рішень, розробляти і впроваджувати інноваційні проекти. У зв’язку з цим принципово важливим моментом є введення в дію потенціалу підприємливості як менеджерів, так і спеціалістів, створення передумов для самоорганізації й самоменеджменту творчих груп, які створюють умови для прояву синергетичного ефекту в системі управління.
Інноваційні менеджери повинні узгоджувати стратегію й тактику своєї діяльності. Зміни вимагають підвищення витрат. Незважаючи на спонтанний та непередбачуваний характер інновацій, необхідно розробляти стратегічні й тактичні плани їх упровадження. Детальний аналіз ситуації і планування дають змогу виконати зміни з найменшими витратами.
Інноваційний менеджер досягає мети, розвиваючи і вирішуючи внутрішні суперечності організації. Спираючись на достатню інформаційну базу, він прогнозує появу проблем, формулює стратегічні цілі, обирає революційний (реінжиніринг) чи еволюційний шлях розвитку. Найбільш відповідальним моментом інноваційного менеджменту є поєднання стратегії і тактики в стосунках з колективом. Його стратегія полягає у своєчасному виявленні проблемних ситуацій, формулюванні нових цілей, досягнення яких дозволяє попередити проблеми чи пом’якшити їх дію. Його тактика полягає в мотивації діяльності підлеглих.
Інноваційний менеджер повинен організовувати колективну творчу роботу. Через складність проблем, з якими працює інноваційний менеджер, він не самостійно їх вирішує, а створює команду однодумців й узгоджує дії. Його майстерність полягає не тільки в спроможності збирати цікаві ідеї, але й формулювати реальні цілі, формувати атмосферу творчої праці.
Упровадженню нових ідей повинна передувати підготовка до змін персоналу. У високорозвинених виробничих системах керівники не тільки підтримують інновації, а й створюють умови для теоретичної і практичної підготовки персоналу. Як свідчить історія, у кризових ситуаціях якраз творчість менеджерів, їх активна позиція дозволяє компенсувати і нестаток капіталу, і відсутність ресурсів, і недосконалість законодавчої бази.
Однак упровадження інноваційного менеджменту має свої проблеми. По-перше, необхідно змінити установку діяльності менеджера. Від індивідуальної роботи він повинен переходити до роботи в творчій групі. Він повинен створювати постійні й тимчасові творчі команди, спроможних до самоорганізації і швидкої обробки великих обсягів інформації. Оскільки процеси самоорганізації в соціальному середовищі мають внутрішні суперечності, ними не можна керувати директивними методами. Треба орієнтуватися на використання культури, формування позитивного емоційного клімату. За японською концепцією менеджменту, керівника повинна цікавити не причина невиконання доручення підлеглим, а причина його небажання виконати його. Етика й моральність перетворюються у найважливіші професійні характеристики менеджера.

Cпиcок викоpиcтaних джерел:
1. Богашко О. Л. Організація роботи з персоналом – філософія сучасного підприємства. Стратегії та інновації : актуальні управлінські практики : матеріали ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Кривий Ріг, 28 квіт. 2018 р.). м. Кривий Ріг, 2018. С. 246–248.
2. Друкер П. Ф. Менеджмент. Вызовы XXI века ; пер. с англ. Н. Макаровой. Москва : Манн, Иванов и Фербер, 2012. 235 с.

Які наукові підходи до управління виділяють в сучасних джерелах менеджменту?

В сучасних наукових джерелах з питань
менеджменту та управління виділяють такі наукові підходи:
– наукові підходи, до яких віднесено
чотири основні: підходи наукових шкіл, процесний, системний та
ситуативний підходи;
– підходи до менеджменту, серед яких виділено функціональний і
предметний;
– принципи (напрями) менеджменту, якими є класичний напрям,
гуманістичний, напрям менеджменту як науки, сучасні тенденції, у т.ч.
теорія систем, та найновіші тенденції у менеджменті епохи змін;
– новітні підходи до менеджменту: соціально-етичний і
стабілізаційний менеджмент. Особисто я, віддаю перевагу ситуаційному та системному підходам.